І навчальна дисципліна



Сторінка1/10
Дата конвертації01.05.2016
Розмір2.22 Mb.
#31684
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
РОЗДІЛ 1

АРХІВОЗНАВСТВО ЯК НАУКОВА СИСТЕМА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА


СЕРЕД ГАЛУЗЕЙ науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і значення яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає архівознавство як система науко­вих знань про архіви, архівну справу, ЇЇ історію, теорію і практику.

Словом "архів" у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі дер­жавні акти. В сучасній професійній лексиці поняття "архів" має два основних значення:

а) соціальна інституція (спеціалізована установа), що забезпечує потреби суспільства у ретроспективній документній інформації через архівні документи, організовуючи їх зберігання та користування ними;

б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств,

ор­ганізацій, окремих осіб. Архіви - скарбниці історико-культурної пам'яті народу. Відповідно до Конституції України (ст. 54), "культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпе­чує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що ста­новлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами"1. Архіви є інформаційними системами, де застосову­ються новітні інформаційні технології під час опрацювання, кла­сифікації, зберігання і використання документів. Водночас архіви є установами державного управління і багатьма своїми функціями тісно пов'язані з різними сферами державного життя.

Галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові, ор­ганізаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних і фізичних осіб, пов'язані з нагромаджен­ням, обліком, зберіганням архівних документів та використанням відомостей, що містяться в них, називають архівною справою.

Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але наукового характеру вони набули в країнах Західної Європи у XVIII ст., в Росії та Україні - в середині XIX ст. На зламі XIX -XX ст. виник термін "архівістика". Спочатку його пов'язували з вивченням історії архівної справи, збиранням і зберіганням до­кументів, а згодом до завдань архівістики почали відносити роз­роблення наукових основ організації роботи з документами, їх пошуку, відбору і публікації. В 1920-х роках поряд з поняттям "ар­хівістика" дедалі частіше стали вживати термін "архівознавство", який відображав не лише прикладне, а й теоретико-методологічне призначення цієї галузі знань. Оскільки архівознавство сформувалося в рамках історичної науки і виділилося в окрему галузь у процесі диференціації наук, тривалий час його вважали "допоміжною історичною дисципліною", а починаючи з 1970-х років - спеціальною галуззю історичної науки. З розширенням сфери діяльності архівів, збагаченням їх функцій та підвищен­ням ролі в державно-політичному, науково-культурному і духов­ному житті, архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, тісно пов'язаної з історичною та іншими науками.
Предмет, об'єкт і методи архівознавства

АРХІВОЗНАВСТВО - це комплексна система знань, що вивчає історію, теорію і практику архівної справи, її правові та економічні засади.

Місце, роль і функції архівознавства як навчальної дисци­пліни визначаються кваліфікаційними характеристиками та державним стандартом рівня знань і практичних навиків бака­лаврів, спеціалістів та магістрів. Загальне завдання курсу "Ар­хівознавство" полягає в тому, щоб дати майбутнім фахівцям систему знань з історії зародження і розвитку архівної справи, формування Національного архівного фонду України, станов­лення архівної системи та діяльності державних архівних установ, основних принципів комплектування, зберігання і викори­стання інформаційно-документальних ресурсів.

Предметом архівознавства як наукової системи е тенденції та закономірності становлення й розвитку архівної справи, науко­ві засади експертизи цінності документів, організації документів Національного архівного фонду, архівного описування, створення довідкового апарату, зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах.

Об'єкт архівознавства складають Національний архівний фонд та система архівних установ.

У теоретичному осмисленні проблем, пов'язаних із предме­том та об'єктом архівознавства, виробленням методів їх вирі­шення полягає головне завдання архівознавства.

Архівознавство стало наукою завдяки тому, що спирається на загальнонаукові й специфічні методи дослідження. Сукуп­ність цих методів та основоположних принципів науковості, іс­торизму, об'єктивності, всебічності становить методологічну основу архівознавства.

Пріоритетним методом архівознавства є історичний, який разом з логічним та хронологічним уможливлює ґрунтовне до­слідження витоків і розвитку архівної справи, виявлення ос­новних етапів формування архівної системи, з'ясування внеску провідних архівістів в архівну науку і практику, аналіз впливу конкретно-історичних чинників на стан і характер архівного бу­дівництва.

Важливу роль відіграють ретроспективний та порівняльний (компаративний) методи. Перший дає змогу відштовхнутися від сьогодення і поступово зануритися у архівну минувшину, виді­ляючи при цьому найхарактерніші риси і тенденції для кожного етапу архівного будівництва, закономірності розвитку архіва. Другий уможливлює порівняння нових і старих знань, архівних технологій, виявлення приросту наукових знань і прогресивних методик опрацювання архівних фондів, модер­нізацію технологій їх зберігання і використання.

Вивчення документів як одне з найважливіших завдань ар­хівознавства найчастіше опирається на методи історичного дже­релознавства: наукової евристики, класифікації і критики дже­рел, їх ідентифікації тощо. Крім того в архівознавстві застосо­вують методи соціологічних досліджень, статистично-матема­тичного опрацювання матеріалів із застосуванням комп'ютерної техніки та новітніх інформаційних технологій.

Жодний з названих методів не є універсальним і не може абсолютизуватися. Оптимальних результатів досягають за умо­ви комплексного використання методів, віддаючи перевагу тим, які найповніше відбивають специфіку дослідження, його проб­лематику та дозволяють вирішувати дослідницькі завдання.

Усі компоненти архівознавства, насамперед історія, теорія і практика архівної справи, ґрунтуються на основоположних принципах науковості, історизму, об'єктивності та всебічності. Послідовне дотримання всіх цих принципів, своєрідних правил для дослідника, є гарантом правдивого висвітлення будь-якої архівознавчої проблеми. Принцип науковості застерігає від описовості, фактографічності, кон'юнктурності та заідеологізо­ваності. Неодмінною умовою успішного архівознавчого дослід­ження є постійне дотримання принципу історизму. Він орієнтує дослідника на необхідність ґрунтовно з'ясовувати, як і коли ви­никло те чи інше явище в архівній сфері, які основні етапи у своє­му розвитку воно пройшло, чим стало або які уроки випливають з минулого. Цей принцип вимагає від дослідника глибоко ана­лізувати конкретно-історичні умови, в яких розвивалась архівна справа, уникати будь-яких проявів модернізації історичного процесу.

Важливе значення має принцип об'єктивності. Як відомо, об'єкти джерелознавчого і архівознавчого дослідження мають об'єктивний характер, але позначені суб'єктивізмом, оскільки створені людьми. Документи, що передаються на зберігання до архівів, в т. ч. законодавчі акти, міжнародні угоди, є продуктом діяльності чи творчості конкретної людини або групи людей. Отже, чинник суб'єктивності притаманний самому об'єкту пі-

знання. У ролі суб'єкта щодо об'єкта вивчення виступає сам до­слідник, що неминуче відбивається на його оцінках подій, явищ та осіб. Досягти об'єктивності можна лише за умови врахування всіх точок зору на ту чи іншу подію, зіставлення їх аргументації, побудови оптимальної версії.

Принцип об'єктивності передбачає всебічність дослідження, що має бути нормою для всіх етапів пізнавання: від пошуку, відбору і вивчення джерел та літератури до реконструкції на їх основі процесу архівного будівництва. Всебічність дослідження застерігає від упереджених схем, однобічних оцінок, замовчу­вання подій і фактів, які "не вписуються" в авторську доктрину.

Крім загальних принципів архівознавства, слід враховувати специфічні принципи ведення архівної справи. Йдеться про принципи неподільності архівних фондів, доступності архівної інформації (відкритості) та ін.

Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна тісно пов'язане з практикою архівної справи. Воно має першо­чергове значення для прикладних досліджень, неодмінною ри­сою яких повинно бути наукове обгрунтування практичних рекомендацій і пропозицій, спрямованих на вдосконалення ро­боти архівних установ, підвищення ЇЇ ефективності. У тісному зв'язку з практикою проводяться і дослідження з історії й теорії архівного будівництва. Історіософія позитивізму орієнтує на виявлення позитивного, прогресивного у процесах та явищах ми­нулого, узагальнення кращого досвіду, винесення уроків з мину­лого, застереження від повторення помилок і негативних явищ.

Джерельна база та історіографія архівознавства

АРХІВОЗНАВСТВО МАЄ багату й різноманіт­ну джерельну базу, що охоплює загальпоісторич ні та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх складають історичні джерела, які набувають архівознавчого характеру внаслідок спе­цифіки пізнання. Класифікацію писемних архівознавчих джерел проводять за критеріями, прийнятими іі сучасному історичному джерелознавстві.

До першої ірупи джерел належать нормативні акти та інші документи державних органів, політичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов'язані із заснуван­ням архівів, визначенням їх профілю і ("І руктури. До цієї групи належать документи органів управління архівною справою, адміністрації архівів.

Другу групу складають твори, промови, виступи державних і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності ар­хівних установ та праці відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять Інформацію про реалізацію архівної політики, діяльність відповідних установ.

Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали преси, періодики. Серед них пріоритетними є мате­ріали архівної періодики, зокрема журналів "Архівна справа" (1926-1931), "Радянський архів" (1931), "Архів Радянської Ук­раїни" (1932-1933), "Бюлетень Центрального архівного управ­ління УРСР", "Архіви України" (з 1965 р.), "Студії з архівної справи та документознавства" (з 1996 р.) та ін. Інформація, вмі­щена на сторінках історичної та архівної періодики про досвід роботи архівних установ, нові надходження до архівів, підготов­ку архівістів, спорудження архівосховищ і архівних комплексів, є джерелом для дослідження історії та організації архівної справи.

До четвертої групи джерел належать інструктивні та довід­ково-інформаційні матеріали, підготовлені архівними устано­вами - службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну інформацію щодо технології архівної ро­боти. З певною мірою умовності до цієї групи можна віднести самі архівні фонди, облікову документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні картотеки, програмне забезпечення інфор­маційних систем тощо.

Джерельне значення мають і наукові праці з історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних кон­ференцій. Це п'ята група джерел, які є насамперед історіогра­фічним джерелом архівознавства.

Як окрему, шосту, групу виділяють мемуари, спогади, щоден­ники і листування істориків, архівознавців, архівістів. Так, збе­реглися спогади М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костома­рова, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, В. Романовського та ін. істориків, епістолярій видатних архівознавців.

Комплексно використовуючи джерела всіх указаних груп, архівознавство збагачується новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями, поповнюється маловідомими фак­тами з історії та практики архівної справи.

Архівознавство, що є порівняно молодою наукою, має широку історіографію, її можна трактувати як галузь знань про історію і закономірності розвитку архівознавчих досліджень, еволюцію їітеоретико-методологгчних принципів та повноту дослідження проблем архівної справи.

Завдання її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб дати відповіді на такі питання:

• які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою?

• які архівознавчі питання висвітлено частково, неповно або невірно?

• які проблеми не порушувалися і не досліджувалися?

Аналіз відповідей на ці питання, їх синтез становлять істо­ріографію архівознавства, оскільки дають цілісне уявлення про витоки архівознавчих знань, основні етапи і здобутки їх розвит­ку, достовірність і повноту дослідження теоретичних і практич­них аспектів архівної справи, дозволяють прогнозувати подаль­ші дослідження.

До завдань історіографії архівознавства належить вироб­лення наукової періодизації розвитку архівознавчих знань, вияв­лення найвагоміших наукових концепцій, з'ясування персональ­ного внеску вчених у розвиток архівної науки, створення їх твор­чих біографій.

Трансформація знань про архіви у науку відбувалася в середи­ні та другій половині XIX ст. Цей процес проходив майже од­ночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Уні­верситету Св. Володимира й Київської археографічної комісії (1843-1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація "Архива Юго-Западной России" (1858-1914), "Актов, относя-щихся к истории Западной России" (1844-1853), "Жерел до історії України-Руси" (1895-1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архіві-стики. Наголос робився на джерелознавчих та археографічних аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публіка­ції, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознав­ства. Біля витоків української архівістики стояли таки видатні вчені, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Левиць-кий, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, В. Антонович, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Романовський та ін.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознав­ство В. Антоновича. Як один з подвижників української ідеї, В. Ан­тонович утверджував в українській історичній науці традицію документалізму. Він особисто підготував 9 томів "Архіву Південно-Західної Росії" (так офіційно називались українські зем­лі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, запо­чаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з дже­релознавства2 , брав участь у виданні "Київської старовини", на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з автор­ськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В. Ан­тоновича - видатний український історик, політичний та дер­жавний діяч М. Грушевський. З його ініціативи було реформо­вано Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання "Ук-раїнсько-Руського архіву". М. Грушевський утвердив в україн­ській історичній науці дух відповідального і поважного став­лення до джерела, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і збирання джерел, залучив їх до опрацювання архівних фондів Варшави, Відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга, які мали великий документальний шар джерельної інформації з іс­торії України. Отже, другу половину XIX ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архіво­знавства, якому в XX ст. попри всі суперечності судилося сфор­муватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу нау­кової системи.

У XX ст. простежується кілька етапів дальшого розвитку українського архівознавства, які за хронологічними рамками співпадають з основними періодами розвитку української істо­ричної науки, а також історії архівної справи. Рубіжною віхою другого етапу, що охоплює перші три десятиріччя, стала Україн­ська національно-демократична революція 1917-1920 рр., під час якої відродилася Українська держава, згодом знищена більшо­виками. Національне державотворення дало поштовх вироблен­ню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націо­налізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будів­ництва РФСРР. Політика коренізації (або "українізації") спо­чатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалися наукові основи створен­ня єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, виробля­лася методика описування фондів, експертизи цінності докумен­тів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал "Архівна справа" та інші фахові видання. Важливою подією цьо­го етапу був вихід у світ книги В. Романовського "Нариси з архі­вознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи по­рядкування в архівах" (1927), яка стала першим навчальним по­сібником з архівознавства. Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики "українізації", дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу "Пролетарская революция" (1931).

Третій етап (1930-і - початок 1950-х років) пов'язаний з ос­таточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядкову­валася Наркомату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників ар­хівної галузі, істориків та архівознавців. Остракізму і звинува­ченням в "українському буржуазному націоналізмі" було під­дано посібник "Архівознавство. Елементарний підручник" (Харків, 1932 ). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках "Радянського ар­хіву" та "Архіву Радянської України" статей науковців і прак­тиків, загалом націлених на обґрунтування централізації ар­хівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удоско­наленню архівних технологій. У 1940-х рр. до радянської архів­ної системи було включено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Знач­них втрат архівна справа зазнало під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кад­рового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознав­чі дослідження. Важливою подією було відкриття на історич­ному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шев­ченка кафедри архівознавства (1944), згодом - історико-архів-ного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем

архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках "Науково-інформаційного бюлетня Архівного управління МВС УРСР".

З середини 1950-х років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок по­в'язаний з хрущовською "відлигою", критикою культу особи Й. Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної спра­ви зосереджувалася у Московському державному історико-ар-хівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрід­ним "законодавцем" і центром науково-теоретичної роботи в га­лузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло ви­разнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опублі­ковано низку праць і посібників3.

У 1960- 1980-х роках помітно розширилася тематика архіво­знавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і прак­тики архівної справи4, було захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної роботи в цен­тральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня "Ар­хіви України" (з 1965 р.). На стан наукових досліджень негатив­но впливала обстановка авторитаризму, застою, орієнтація на суто прикладну тематику, провінціоналізм.

Проголошення у серпні 1991 р. державної незалежності Ук­раїни, нова хвиля національно-культурного відродження, демо­кратизація країни, її входження у світове співтовариство запо­чаткували п'ятий етап розвитку архівознавства, пов'язаний з по­требою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археогра­фічних досліджень, прийняттям Закону України "Про національ­ний архівний фонд і архівні установи" (1993, нова редакція - 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування 1994 р. галузевої наукової установи. Помітними подіями в нау­ковому житті архівів були наукові конференції "Українське архі­вознавство: історія, сучасний стан та перспективи" (1996), "Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.)" (1997), архівознавчі читання в Національному університеті імені Тараса Шевченка, заснування нових часопи­сів: "Студії з архівної справи та документознавства", "Архівіст", "Константи", "Пам'ятки" та ін.

Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо камеральної археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка5, де архівні фонди розглядалися як складова загаль­нонаціональних інформаційних ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення Археографічного реєстру національної спад­щини України. Збагаченню знань з історії архівної освіти і науки сприяли дослідження І. Матяш2. 2002 р. побачила світ фунда­ментальна колективна праця "Нариси історії архівної справи в Україні".

Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного боку, органічно входить в історичну науку, а з дру­гого, - інтегрує в собі низку спеціальних знань з теорії, історії і практики архівної справи, державного будівництва, докумен­тознавства, інформаційних систем. Архівознавство має свій предмет і об'єкт дослідження, спирається на різноманітну дже­рельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких методів, тісно пов'язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків, правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного управління.


Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення архівознавства як науки, охарактеризуйте його предмет і об'єкт.

2. Які завдання архівознавства як навчальної дисципліни?

3. Які основні методи застосовуються в архівознавстві?

4. Що означають принципи науковості, історизму, об'єктивності та всебічності в архівознавстві?

5. На яких групах джерел ґрунтується архівознавство?

6. Назвіть і охарактеризуйте основні етапи розвитку україн­ського архівознавства.

7. Хто з українських учених зробив вагомий внесок у розвиток архівознавства?



  1. Які центри архівознавчих досліджень в Україні вам відомі?

ЛИТЕРАТУРА

1 Конституція України. - К., 1996. - С. 23.

2 Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880- 1881.- К., 1996.

3 Петровская М. Ф. Состав Государственного архивного фонда Союза ССР й комплектование государственннх архивов документальними мате-риалами - М., 1959. - 66 с.; Рудельсон К. Й. Современньїе документальнне классификации. - М.; Наука. 1973. - 267 с.; Теория й практика архивного дела в СССР. - М., 1966; 1980 та ін.

*ВведенськийА. 0.,ДядиченкоВ.А., Стрельський В. /.Допоміжні Історичні дисципліни. Короткий курс. - К., 1963. - 207 с.; Державні архіви Української РСР. Короткий довід. - К.: Наук, думка, 1972. - 200 с. Мітюков О. Г. Радянське архівне будівництво на Україні. 1917-1973. - К., 1975. - 271 с.; Государственньїе архивн Украинской ССР: Справочник /Отв. ред. А. Т. Митюков. - К.: Наук, думка, 1988. - 222 с.

5 Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр "Археографічна україніка". Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К, 1995. - 347 с.

6 Матяш І. Б. Архівна наука і освіта в Україні 1920-1930-х років. -К., 2000. - 592 с.; Вона ж. Особа в українській архівістиці. - К., 2001. - 228 с. таін.



РОЗДІЛ 2



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©www.shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка